Зарубаний
Долотом часу
В одинокій тополі
На початку дороги
В безмежному полі”.
«Я вірю у поета Романюка... Та як не вірити у можливості того поета, що носить у своїй писаній тайстрі очі рік, душу гір, співи полонин, курликання журавлів, шепіт лісів і мерехтіння снігу, зволожує свої заспраглі уста тільки березовим соком. Оповідає музам свою біографію та запевняє їх, що на кладці «між літом і осінню» він залишається навіч закоханим менестрелем... Павло Романюк – казка, яка самооповідається тільки при місячних ночах» – писав Степан Ткачук у своєму «Слові про побратимів»
Niciun comentariu:
Trimiteți un comentariu
Părerea ta